Міфологічний світ давніх слов'ян




НазваниеМіфологічний світ давніх слов'ян
Дата конвертации27.01.2013
Размер18.18 Kb.
ТипТексты
Міфологічний світ давніх слов'ян

Походження слов'ян є складною і досі однозначно не розв'язаною проблемою. Початок формування окремих слов'янських народів більшість дослідників пов'язує з подіями середини І тис. н. е. Безперервний розвиток слов'янської людності на українських етнічних територіях (Волинь, Прикарпаття, Поділля, Київщина) починається від празької археологічної культури та людності (V—VII ст.). Вона, за твердженням українського історика П. Толочка, започаткувала Київ 1,5 тис. років тому. На початку VIII ст. роль слов'ян у Східній Європі підвищується. Формуються лука-райковецька культура (VIII—IX ст.), культура літописних полян, деревлян, бужан, волинян, уличів, тиверців, хорватів, що склали основу культури Київської Русі. На лівому березі Дніпра, де у VII—X ст. проживали нащадки антів, формуються волинцівська (VII—VIII ст.) і роменська (VIII—IX ст.) культури — сіверяни; салтівська культура — хозари; борщівська культура басейну Оки — в'ятичі. У VIII—IX ст. східне слов'янство вступило у переддержавний період, відбулася культурно-політична консолідація, з'явилася у X ст. перша поліетнічна цивілізація — Київська Русь.

Стрижень етнокультурного комплексу праукраїнців формувався в Південно-Західній Україні (друга половина I тис. н. е.), особливо інтенсивно консолідація праукраїнців відбувалася в межах Київської Русі. Історичні передумови етногенезу (сукупність історичних явищ і процесів, пов'язаних із формуванням етносів) українців формувалися в досить чітких культурно-історичних межах однієї й тієї самої території та певного автохтонного антропологічного субстрату, що сприяло тяглості культурної традиції.

Матеріалом для реконструкцій міфоуявлень давніх слов'ян є археологічні знахідки зарубинецької, пшеворської, черняхівської, київської археологічних культур. Антропоморфні образи з бронзових карбованих піхов меча (пшеворська культура І ст.) репрезентують акт божественного шлюбу героя, що передує народженню першопредка. Образ вершника у нижній сцені — боротьба Бога-героя із Хаосом, перемога якого стимулює родючі сили природи і його самого. Зооморфні образи символізують сакралізовані сили природи: баран — благодать хліборобського життя; вовк-чудовисько — бога тварин, можливо, Велеса; грифон — вогняне начало.

Символічні зображення має священний жертовний камінь (черняхівсько-київська культура IV—V ст.) квадратної форми (квадрат як упорядкування простору): людське обличчя, графеми — зображення бика, людини, тризуб із хрестиком, які можна тлумачити як космогонічні знаки.

До скульптурних пам'яток черняхівської культури (IV ст.) належить ідол, виявлений поблизу с. Ставчани Хмельницької обл. Плоска, вкрита з боків різьбленням стела завершена головою у гостроверхій шапці. У руках божества — ритон (посудина для пиття у вигляді рогу тварини), позаду позначено хребет, нижче — петрогліфи (зображення коня, вовка, символічні знаки).

На міфоуявлення давніх слов'ян вплинули індоєвропейська та скіфська традиції. Традиційній солярній символіці відповідав знайдений у ритуальному капищі поблизу Десятинної церкви (Київ) круг із чотирма виступами, який, очевидно, був постаментом для статуї солярного божества. Майже посередині святилища — кам'яна брила з отвором, імовірно, підставка для вертикальної статуї божества, подібної до Збруцького ідола. За твердженням дослідників, відкриття слов'янського святилища на території Києва свідчить не лише про розвинутий релігійно-міфологічний культ, а й взаємозв'язок давньослов'янських культів, символів V—X ст.

Міф може бути представлений експліцитно (розповіді, тексти) та імпліцитно (уявлення, що постають в обрядах, психологічних установках, усталених образах, архетипах, типі мислення тощо). Пізнання давньослов'янської міфосвідомості наближає до розкриття основ української філософії, її незмінних, вічних цінностей, інтелектуальних матриць, «стандартів пояснення світу» (М. Попович).

Слов'янською міфологією, як правило, називають сукупність міфологічних уявлень давніх слов'ян (праслов'ян) від часів їх єдності до кінця І тис. н. е. Після їх великого розселення із праслов'янської батьківщини відбулася диференціація міфологічного світу, формувалися локальні варіанти зі збереженням особливостей загальнослов'янського міфу. Представлені в ньому божества виконують ритуально-юридичну, військову, господарсько-природну функції.

На найвищому рівні фігурують загальні за функціями божества — Перун і Велес, пов'язаний з ними жіночий персонаж — Мокош. Перун і Велес, що представляють, відповідно, військову та господарсько-природну функції, є репрезентантами грозового міфу. Бог грози Перун, що перебуває на небі (горі), переслідує свого змієподібного ворога на землі — Велеса — через викрадення ним худоби, людей, в деяких варіантах — дружини Перуна. Велес ховається під деревом, каменем, обертається на людину, худобу, тому Перун кидає стріли (блискавки) на землю, руйнуючи дерева, камені. Його перемога знаменується дощем, який несе плодючість землі. Цей мотив найпоширеніший в індоєвропейських та слов'янських міфологіях і відображений у різних варіантах: божества можуть поставати під іншими іменами, наприклад Сварог (його «вогняні» сини Сварожичі), Дажбог, Яровіт.

Наступний рівень — божества господарських циклів і сезонних обрядів, що втілюють цілісні колективи: Род, Чур, жіночі божества (Мокош). Далі представлені божества абстрактних функцій — Доля, Лихо, Правда, Кривда, Смерть, а також спеціальних функцій — Суд. Визначення долі, вдачі, щастя пов'язано із загальнослов'янським словом «бог»: багатий — той, хто має бога, долю; убогий — той, хто не має його. Деякі із цих персонажів, вважають дослідники, представлені у казках. Із речовинністю, несвободою, обмеженістю божества пов'язана необхідність багатобожжя, адже боги виявляють в собі вищі потенції природи. Тому будь-яка сила, з якою доводиться мати справу людині, має відповідник у божественному світі.

Ще один рівень презентує міфологізовану історичну традицію. Тут діють герої епосу: у східних слов'ян — Кий, Щек, Хорив; у західних — Чех, Лях, Крак. Їх супротивники — чудовиська, змії, а пізніше — Соловей-Розбійник. На нижчому рівні знаходяться казкові персонажі — учасники ритуалу, що головують у нижніх сферах (баба-яга, чудо-юдо, лісовик, водяник тощо). Найнижчий рівень охоплює неіндивідуалізованих, часто неантропоморфних, істот — нечисть, духів, а також пов'язаних із міфологічним простором, який простягається від дому до лісу (болота), — домовиків, лісовиків, русалок, мар, мор тощо. У міфах діють і тварини — ведмідь, вовк, що можна вважати наслідком тотемних уявлень.

Як зазначає українська дослідниця Т. Голіченко, для східнослов'янської, як і кожної індоєвропейської, міфології найвагомішими є космо- та антропогенетичні мотиви: космічного змагання, космічної офіри (жертви), «золотої середини». Центральним є мотив «початку світу», за яким світ був створений унаслідок боротьби Хаосу і Космосу. Найпоширенішими слов'янськими версіями творення світу є змагання братів, двох голубів, пізніше — Бога та Сатанаїла. Це може бути реальна боротьба двох начал світобудови або словесний агон (суперечка), що співвідноситься із загадкою. Модель його викладено у «Вірші про Голубину книгу», де наводиться діалог двох царів стосовно походження будови та якості світу: один цар ставить питання, інший — відповідає.

Відповідно до мотиву космічної жертви світ виникає внаслідок жертви Бога або першолюдини. Жертва виступає посередником між світами Хаосу і Космосу. Жертовна семантика спрацьовує на всіх щаблях міфологічної картини світу: мікрокосм-людина (життя — смерть — відродження), мезокосм-громада (землеробсько-календарна метафористика «багатство — злиденність», «розквіт — занепад»), макрокосм-Всесвіт (метафори провини, суду, знівечення світу). Смерть язичницького бога не є незворотною. Як зазначає С. Аверінцев, вічний коловорот життя і смерті утримує бога у межах космічної двозначності; язичницькі боги подібні до природи, яка здійснює своє безсмертя внаслідок щогодинного вмирання всього індивідуального в анонімному житті роду.

Мотив «золотої середини» пов'язаний зі створенням світу як початком просторово-речового розгортання світобудови, а не започаткування часу. Найпоширенішим образом предметної основи світу є камінь. Очевидно, християнський вівтар як центр храму пов'язаний із каменем як центром Всесвіту.

Міф є особистісною формою вираження світобачення, міфологічні феномени (речі, предмети, явища) співвідносяться не з дійсністю, а з їх творцем — людиною, колективом. Цим зумовлена ізоморфність (подібність за формою) у міфі космосу, природи, людини, соціуму. Універсальна модель світу — «світове дерево», у слов'янських версіях — Вирій, райське дерево, береза, явір, дуб. Верх — священне, небесне; середина — земне, буденне; низ — небезпечномагічне. Із трьома частинами дерева пов'язані різні живі істоти. Дерево можна співвідносити з людиною: хребет — аналог «світового дерева», як вважав М. Бахтін. Людина і світ тотожні, духовне і природне існує в єдності.

Ізоморфність простежується у міфологічних моделях космосу, «світового дерева», людини, в концепті одягу, хати, глечика тощо. За словами російського історика Б. Рибакова, навіть одяг давньоруських княгинь своєрідно відображав образну модель світу: верх (небо) — головний убір, прикрашене солярними знаками вбрання, ланцюжки-рясна, прикріплені до круглого вінця (сонця), які уособлюють дощові потоки (у селянському варіанті — стрічки на вінку). Середня частина одягу прикрашена вишивками (символи родючості, врожаю), на шиї — намиста, на руках — браслети, що символізують багатство. Низ асоціюється з підземним світом, відповідно, довгі кінці пасків завершуються головами ящерів (у селян їх символічно зміняють китиці).

Дерево моделює потрійну вертикальну структуру світу (небо, земля, підземний світ) і горизонтальну його структуру (північ, південь, захід, схід, яким відповідають чотири вітри), життя і смерть (зелене та сухе дерево). Всесвіт — антропоморфний, мікрокосм дублює макрокосм, причому людина не просто мала частка, а зменшена модель світу. Природні явища наділені людськими властивостями, психічними станами, поведінкою: «Ничить трава жалющами, а древо з тугою до землі прихилилося» («Слово про Ігорів похід»). Людина є учасницею тендерних, родинних стосунків. Міфологічна свідомість ще недостатньо розрізняє особистість і те, що перебуває за її межами у всеохопному лоні природного буття. Водночас людина не відмежована від нелюдського: її тіло співвідноситься з природним ландшафтом, складові тіла тотожні елементам Всесвіту (плоть — земля, кров — вода, дух — повітря). Вищий смисл її буття полягає у зв'язку циклу її життя з життям Всесвіту.

У первісному суспільстві інститут моралі в сучасному розумінні ще не функціонував, полюсами морального були користь і шкода, прибуток і збиток. Вважалося: якщо світ навколо живий, то з природою, як і з людиною, можна домовитися, навіть торгуватися, приносячи офіру (жертву), — очікувати дива. Магія, ворожіння, гадання використовувалися як інструменти побудови взаємин зі світом і богами.

Давня людина встановлювала родинні стосунки і з тваринами, тому в традиційній культурі України донині пригощають скотину на Різдво, «запрошують» ведмедя на весілля тощо. Свої стосунки із середовищем людина вибудовувала за принципом «Я — Ти». «Я-людина» розуміє іншу живу істоту; «тебе-світ» можна не лише споглядати, а й емоційно переживати. Весь світ вона наділяла людськими якостями, для неї неодухотвореного світу не було: він сповнений життям. Навіть клекотіння грому, шепіт листя, удар каменя, за який людина зачепилася, є свідченнями одухотвореності космосу.

Світ описано в міфі за допомогою системи бінарних опозицій, які визначають простір, час, соціальні характеристики, дуалістичне протиставлення сприятливого і несприятливого (доля — недоля, щастя — нещастя тощо). Життя і смерть неможливо протиставити абсолютно. У східних слов'ян життя, плодючість дарує Род, смерть пов'язана з Чорнобогом або Перуном.

«Чіт — лишка» є абстрактним виразом протиставлень, в якому перше — сприятливе, друге — ні. Навіть дні тижня знаходилися під заступництвом різних сил: четвер пов'язаний з Перуном, п'ятниця — з Мокошею. Діють різні числові системи — троїста (три світи, бог Триглав, роль «трійки» у казках), четвертинна (Збручанський ідол з його 4 гранями), седмирична (можливо, Семаргл), дев'ятирична та дванадцятирична. Нещасливими, як правило, вважали непарні числа. Антитеза «правий — лівий» співвідносилася з антитезою «правда — кривда», «чоловічий — жіночий», що втілилось у весільних, поховальних обрядах. Опозиція «верх — низ» — протиставлення неба і землі, чоловічого і жіночого. Такі протиставлення характерні для міфологічних уявлень індоєвропейських і трипільських часів. У київському пантеоні князя Володимира Перун був поставлений на пагорбі, Велес — у низині. У міфологічній структурі мислення слов'ян важливі пари небо — земля, південь — північ, схід — захід, суша — море, сухий — вологий, вогонь — волога, день — ніч, весна — зима, сонце — місяць, білий — чорний, близький — далекий, старий — молодий, сакральний — профанний.

Міфологічному розумінню простору властива певна унормованість, на відміну від хаосу. Важливі напрямки руху — вперед, назад, праворуч, ліворуч — пов'язували зі сторонами світу. Усі вони ціннісно навантажені («хороші» або «погані»). Початок, висхідний напрямок — схід. Він, як і південь, — «добрий». Захід і північ, як і рух проти часової стрілки, — «погані». Асоційовані зі «світовим деревом» верх — середина — низ і чотири напрямки руху є основними елементами структури міфопростору. Східні слов'яни ділили світ на «свій» і «чужий», поріг вважали межею між ними, вікно — «оком» дому. Всередині дім також поділений на «кращу» (чоловіче покуття) та «гіршу» (жіноче місце поблизу печі) частини. Коло символізує одиницю-цілісність, квадрат — упорядковану безкінечність світу. Знайдені на території України ранні слов'янські землянки орієнтовані на сторони світу стінами або кутами. Просторова структура має відповідники у часовій структурі, на основі якої формуються смислові ланцюги: уперед — схід — ранок — весна; праворуч — південь — день — літо; назад — захід — вечір — осінь; ліворуч — північ — ніч — зима. Кольорова символіка сягає найдавніших індоєвропейських і трипільських часів: верх — білий, середина — червона, низ — чорний. Символи сутності — вогонь, середина, єство дерева, їх кольоровий код — золотавий, гарячо-жовтий.

Душа, за уявленнями давніх слов'ян, як зазначає український філософ та культуролог М. Попович, складається з кількох частин, наділених різними функціями:

1) душа, що йде «на той світ» після смерті і може з'явитися «гостем» («свої» небіжчики — «родителі» (предки), звідси — «родительський день» (субота після Пасхи), поминання померлих);

2) душа, що дає людині життєву силу. Однак істота, що має лише життєву силу, не є живою (упирі, русалки, мавки);

3) душа — образ, нерозривно пов'язаний з іменем та особистістю. Вона робить людину особистістю, членом роду.

Душі відповідають функціям духовної діяльності. Душа, яка бачить-розуміє, ототожнюється з оком, головою. Чуття пов'язане із серцем, серцевиною. Вітальність, життєва сила, ототожнюється з нутрощами. Мікрокосм людини, як стверджує М. Попович, — її власне Я і сімейне коло водночас. Члени родини асоціюються з небесними символами: «ясен Місяць — пан господар, красне Сонце — жінка його, Дрібні зірки — його діти».

Основний міф давніх слов'ян пов'язаний з історією впорядкування Космосу, системою норм життя, елементами культу, які відтворювали у ритуалах. За змістом реконструйованого російськими вченими В. Івановим та В. Топоровим основного міфу слов'янства, що має індоєвропейське коріння, боротьба небесного громовержця з його супротивником із Нижнього світу відбувається на освоєній слов'янами території, її перебіг пов'язаний із землеробським циклом і позначений сезонно-календарними святами. Персоніфіковане Змієм зло спустошує край, викрадає худобу та жінок. Герой — Коваль — перемагає у боротьбі з ним, впрягає його в плуг, змушуючи орати борозну до моря. У календарній інтерпретації яскраво виражені полярності — сонцестояння та рівнодення. Із зимового сонцестояння починається поворот на літо — боротьба вогню з мороком: сонячний герой бореться з темною силою, що краде Сонце, світ, життя.

У слов'янському світі з речовинністю, несвободою та обмеженістю божества пов'язане багатобожжя. Боги втілюють у собі вищі потенції природи, і будь яка сила, з якою доводиться мати справу людині, має аналог у божественному світі. Усі язичницькі боги несуть в собі хтонічне (земне) начало, пов'язане з ідеєю могили і статі, тління і проростання. Смерть язичницького бога долається у коловороті часів і тому завжди є несправжньою. Вічне чергування життя та смерті утримує бога у межах космічної двозначності, як зазначає С. Аверінцев. Цим язичницькі боги подібні до природи. Термін «язичництво», як правило, використовують щодо різних культів: давній культ предків-духів, ворожих людям (упирів); стихійних духів (вірогідно, варіант мітраїзму); культ Перуна, реформований в IX ст. в басейні Балтійського моря.

Із поширенням на давньоруських землях християнства язичництво тривалий час боронило себе від християнської проповіді. Народ важко сприймав чужу віру, в нього були власні релігії, культи, божества. Оскільки їх було кілька і вони були неподібні між собою, результат ідейної боротьби християнства з язичництвом, як стверджує російський історик Лев Гумільов (1912—1992), був визначений наперед. Православ'я мало продуману організацію, підтримку влади і надавало своїм адептам (ревним послідовникам ідеї) доступ до світової культури, сприяло зміцненню держави. Здобувши політичну перемогу, християнство довго не могло подолати у слов'янському світі давній світогляд.

Київські князі завоювали велику територію в X ст., об'єднували фінські, балтські, слов'янські племена, але колись оригінальний їх світогляд так і залишався мозаїчним (строкатим, сумішшю різнорідних частин). У Русі (Київ, Чернігів, Переяслав) двовір'я існувало довго, а найдавніший культ — поклоніння духам померлих — частково залишився дотепер. Двовір'я — поєднання міфологічного та християнського світоглядів, переплетення вірувань, екстраполяція ритуалів.

Релігійно-культовий проект Володимира Великого — хрещення Русі — не винищив традиційних міфологічних уявлень русичів. Офіційне християнство вплелося в їх тисячолітню віру, а не розчинило її. Завдяки цьому язичництво і християнство поєдналися. Як своєрідна ідеологія двовір'я виявилося досить живучим, особливо нижні щаблі міфологічних істот, віра в яких збереглася до сьогодні.

Добавить документ в свой блог или на сайт

Похожие:

Міфологічний світ давніх слов\Релігія давніх слов'ян Релігія давніх слов'ян
Та наприкінці минулого сторіччя починаються спроби ґрунтовного ознайомлення з дохристиянською історією слов'янських народів. Інформаційними...

Міфологічний світ давніх слов\Розділ V. Давні слов'яни Духовна культура давніх слов'ян Святилища
Період становлення слов'янства умовно поділяється два етапи: перший праслов'янський і другий формування слов'янських етнічних груп...

Міфологічний світ давніх слов\Реферат на тему: Релігійні вірування давніх слов'ян
Слов'янський народний календар і народні звичаї дають для цього багатий матеріал. Увесь круговорот сучасних слов'янських свят є відголоссям...

Міфологічний світ давніх слов\Нариси з історії української мови
Західньої Двпнн. Сусіди слов'ян. Слов'яни перехо- дять до Надвислянщини. Розпад слов'янства: західня вітка його захоп- лює басейн...

Міфологічний світ давніх слов\Світогляд цілісний погляд на світ і місце людини в ньому
У своєму формуванні та розвитку світогляд пройшов певні історичні етапи, що дало підстави виділити три історичні його типи: міфологічний,...

Міфологічний світ давніх слов\Христове Воскресіння на Гуцульщині
У словосполученні «Великий День» лунає відгомін міфів та вірувань давніх індусів, єгиптян, греків, римлян, слов'ян та інших народів,...

Міфологічний світ давніх слов\1. Коли спір почується: «Йдіть у світ безкраїй!», То ченці збираються
Сакси — група давніх германських племен, які населяли Південно-Західну Європу і Британію. Мейсенці — одне із германських племен,...

Міфологічний світ давніх слов\Методичні рекомендації Райгородок 2011-2012 нав рік
Відділ освіти Слов'янської райдержадміністрації Слов'янський районний методичний кабінет

Міфологічний світ давніх слов\Ukrainske Slovo: сорочка завжди в моді сорочка завжди в моді
Сорочки стали неодмінним атрибутом кожного чоловіка з давніх часів. Спочатку це були грубі сорочки з домотканого полотна у вікінгів,...

Міфологічний світ давніх слов\Контрольна робота №1. Варіант №10
Київська Русь — одна з могутніх держав Європи ix—xii ст. Вона відіграла велику роль в історії східних слов'ян та інших слов'янських...

Разместите кнопку на своём сайте:
uatxt.ensayoes.com


База данных защищена авторским правом ©uatxt.ensayoes.com 2013
обратиться к администрации
uatxt.ensayoes.com
Главная страница